Мене звати Марта. Я мати двох чудових діточок та дружина свого коханого чоловіка Юрія. Але моя історія буде зовсім не про мене, а про служіння мого чоловіка Юрія. Війна увірвалася у наше життя дуже несподівано. Це були сльози, розпач, невідомість, страх та паніка. Мій чоловік на відміну від мене дуже спокійно реагує на будь-які ситуації та тверезо оцінює їх. Коли почалась війна він активно почав займатись волонтерською діяльністю, возив людей до кордону та був для них підтримкою та розрадою у цей нелегкий час.

Згодом, у нашому місті було організовано волонтерський проєкт "Дорога життя ", і він з іншими волонтерами почав їздити до людей, які постраждали від війни та до хлопців, які захищають нашу рідну землю. Кожна його поїздка для мене - це сльози та переживання, але я вірю і знаю, що наш Великий Бог з ним, а ми з діточками кожного разу молимось за його дорогу. На сьогодні, Юра звершив понад 10 поїздок, із кожної поїздки мій чоловік привозить історії із життя людей, які жили на окупованих територіях. Історій є багато, кожна з них мене торкається по-особливому. Про одну із таких історій я би хотіла поділитись із вами. Вона дала змогу по-новому переоцінити моє життя.

Поїздка відбулась у одне із міст Запорізької області, яке від початку війни щоденно під обстрілами, бо знаходиться у декількох кілометрах від лінії фронту. Понад 10 місяців людям не вистачає звичайних речей: світло, газ, питна вода чи зв’язок. Спілкуючись з мешканцями цього міста, Юра звернув увагу на двох чоловіків, які поділилися короткою історією із свого життя. Це два сусіди, які удвох залишились на вулиці, де понад 300 будинків.

Вони розповідали як кожного дня, виходячи на вулицю, ремонтують сусідні будинки, які постраждали від обстрілів, а також витягують людей з-під завалів. За декілька днів до приїзду волонтерів, був приліт на сусідню вулицю, де мешкала лежача жінка, ракета поцілила у її будинок та повністю його зруйнувала. Двоє чоловіків невпинно упродовж декількох годин розбирали завали та врятували життя цієї жінки. Наступного дня був сильний обстріл, і на вулиці було чутно як хтось кричав від болю, коли обстріл трохи припинився ці двоє відчайдушних чоловіків пішли подивитися звідки лунають крики та побачили пораненого чоловіка. Вони перев’язали йому рани та доставили його до лікарні , але, на жаль, від великої втрати крові він помер. Йому було всього лиш 37 років. Всі ці події- це лише маленька частина їхнього життя упродовж трьох днів.

Люди розповідали, як важко дається їм приготування їжі та добування води.

Коли волонтери роздавали людям допомогу, чоловік звернув увагу на те як люди та діти були вдягнені у декілька светрів і весняні курточки, а на ногах у жінок по декілька пар шкарпеток та літні шльопанці, поверх яких поліетиленовий пакет... Тепер замість того, щоб жити в теплих будинках, люди живуть в холодних та сірих підвалах, без світла і тепла. Єдина доставка продуктів- це хліб три рази на тиждень. Жодних магазинів у місті немає, тому що вони зруйновані. Люди існують, завдяки нашим волонтерам, завдяки тим, хто жертвує на волонтерські поїздки, таких міст та сіл є дуже багато і люди потребують нашої з вами підтримки.

Усвідомлюючи наше життя і життя тих людей, які там живуть, можу сказати лише одне, ми повинні бути вдячними за все. Мрію, щоб війна закінчилась, щоб більше не гинули люди і маленькі діточки.

Вірю в перемогу!

Все буде Україна!