Остання волонтерська поїздка була особливою, адже у Харківську область цього разу відправилось багато наших волонтерів та чоловічий хор. У Куп‘янському районі є невелике селище Шевченкове. Їхати туди близько 15 годин безперервної дороги, ночівля у місті Люботин, і накінець - Шевченкове. Довга окупація дуже вплинула на місцевих жителів, вони почали шукати відради та внутрішнього миру. Багато з них прийшли шукати цього саме у церкві. Коли ми приїхали для проведення євангелізації, місцевих селян прийшло так багато, що вони ледь поміщались в церковній будівлі. Багато людей знаходилось просто на вулиці, під церквою. Ми навіть трохи переймались, чи вистачить усім продуктових пакунків, які привезли (200 штук). Але, дякувати Господу, всім вистачило!

Адже ми розуміємо, що ці продуктові набори надзвичайно важливі та необхідні місцем жителям, тому що ці люди довгий час жили під окупацією, їх звичайне життя зруйноване, вони втратили можливість забезпечувати себе необхідними для життя речима. Євангелізація тривала три години, ми багато колядували з нашим хором, розповідали підбадьорюючі історії та ділились Словом Божим. Під час знайомства із місцевими, ми розповіли про себе, і одна жінка, почувши, що ми з Борислава, відмітила, що вона родом із Уріжа, що недалеко від Борислава.

Це була пані Люба - жінка віком за 75, з дуже щирою посмішкою та втомленими очима… Вона, будучи молодою, приїхала у Шевченкове працювати на заводі, одружилась та залишилась тут жити. Пані Люба на початку розмови відзначила, що коли їх окупували росіяни, вона мала чітку позицію для себе: мають вбити, то вб’ють. Вона не боялась смерті, тому нікуди не виїжджала із рідного селища. Пані Люба розповіла історію, яка лякає та дивує водночас.

Одного дня в окупації вона вирішила піти до свого погребу за консервацією. Поки вона перебувала там, почула сильний гул і подумала, що це якась грузова машина. Коли вона виходила із погребу, солдат, який злазив із танку, вдарив автоматом її у груди. Пані Люба впала на землю, побачила перед собою небо, танк та російського солдата з автоматом. Все, що вона змогла сказати - це: «Стріляй синку, стріляй…». Вона не відчувала ні страху, ні відчаю, нічого… Солдат тоді не вистрілив у неї, але цей випадок, що й не дивно, дуже травмував пані Любу. Ймовірно, як результат, у неї відбувся мікроінсульт, і тепер у пані Люби залишились певні проблеми із правим оком.

Кожна така історія дивує, лякає, розчаровує та наштовхує на запитання: Чому? Чому наші бабусі, дідусі, діти мають проживати такі страшні речі? За що? Але ми, як християни, маємо впевненість, що Господь присутній у будь-якій історії, навіть найважчій. І наше головне завдання сьогодні, у цей надзвичайно важкий час для українців, ділитись цією впевненістю та миром, який дає Бог, і ніякі обставини не можуть його забрати!